Відзеркалля моє

Я була старша. Четверо братів
Завжди за мною бігли босоніж.
Я часто не встигала твоїх слів
Почути, мамо… Ранила, як ніж.
​Не розуміла втомлених очей,
Твоєї тиші, розпачу і сліз.
Серед дитячих і чужих речей
Ти свій важкий невтомно несла віз.
​Я ображала… Думала: «Сама!
Я все зумію, швидше б у життя!»
А зараз — слів розкаяння нема,
Лише пекуче, пізнє каяття.
​Бо в мене донька. Дзеркало моє.
Вона мені тепер усе вертає.
У кожнім слові біль твій постає,
Який мене до серця пропікає.
​Тепер я знаю, як воно болить,
Коли твоє ж дитя тебе не чує.
Як серце материнське в ту саму мить
І плаче, і за все одно милує.
​Пробач мені, матусю, за колись.
За непослух, за гордість, за мовчання.
Ти тільки, рідна, довго ще живи —
Прийми моє запізніле зізнання.
​Я вас люблю. Крізь роки і жалі.
Тепер я знаю ціну твоїм силам.
Немає святішого на цій землі,
Ніж серце матері ,яке для нас билося.