КАХОВКА. ЛІТО 2023 — ЗИМА 2026
документальна поезія
Вода прийшла вночі.
Спочатку — тиша.
Потім — гул.
Потім — собаки на дахах.
Рятували тих, хто встиг:
бабу з іконою,
хлопчика з кошеням,
корову — вона сама пливла.
Не врятували:
кладовище — спливло,
ліс — загинув,
рибу — розірвало мінами.
—
Три роки по тому
вода пішла.
Залишила:
пісок на мурах,
мертві черепашки в шафах,
імена на табличках:
«Тут жив сапер».
—
Взимку 2026-го
діти малюють дім.
Всі малюють однаково:
дах, димар, паркан.
Тільки замість квітів у саду —
чорні кружечки мін.
Вчителька не виправляє.
Вона теж так малює.
—
Приїжджають іноземні журналісти:
— Як ви відбудовуєтесь?
Покажіть щось оптимістичне.
Місцевий показує:
— Ось тут був будинок.
Тут був сад.
Тут була вулиця.
А це — новий знак:
«Обережно! Міни!»
Журналісти знімають знак.
Кажуть: гарний кадр.
Питають: а де люди?
Люди — там, де тихо.
Тихо — тільки на кладовищі.
—
Вночі мені сниться Дніпро.
Не той, що реве і стогне,
а той, що в хімії,
в трупах,
в мовчанні.
Прокидаюсь.
Перевіряю телефон.
Новини: знову обстріли.
Знову вода.
Знову.
Шевченко писав: «Реве та стогне Дніпр широкий».
Тепер він мовчить.
Бо все, що міг сказати — сказав водою.
А ми не почули.
Урбан Л.
