По уставу

Давайте почнемо з кінця —
де тиша стискає серця,
де ніч опускає крило,
і правду сховало число.

1933-й рік,
де час ніби зменшив свій крик,
квартира, де світ не згасав —
там Микола Хвильовий писав і писав

Дядько Микола — простий,
для друзів — веселий, живий,
він вночі не шукав забуття —
він у слові шукав майбуття.

Коньяк і папір, дим
і думки, що були між людьми,
він писав — ніби знав наперед,
що для слова не буде вже багато лет[літ]

Барачна, будинок, дев’ять,
де мрії ще вміли горіти,
де шістдесят шість голосів
складались у пісню без слів.

Та раптом — розірвана мить,
і постріл у тиші дзвенить,
13 травня — як знак,
що світ вже не буде ніяк.

— Що сталося? Де той удар? —
лунає наляканий жар,
і Куліш біжить навмання —
у двері, де згасло життя.

А там — серед тиші й книжок
лежить нерухомий рядок,
і поруч — записка, як біль,
що серце пронизує вглиб:

«Я ж казав вам — не буде добра,
що нас не мине ця пора,
я писав вам, я кликав не раз —
та згас мій розірваний глас.

Ви не чули — пройшли повз слова,
розчинилась у димі тривога жива,
а тепер це вже поруч стоїть —
і назад вже ніхто не втечить».

І це не кінець — це лиш шлях,
що залишиться для тисяч у снах,
як мовив Микола Яловий колись:
— після першого… буде ще гірш.
Якушко Вікторія