Чуєш, хлопче, що навпроти з автоматом,
Хто прислав тебе сюди?
Хто заставив убивати й проливати
Ріки крові і біди?
Проводила тебе мати воювати
В неіснуючій війні,
Проводили тебе діти, щоб чекати
Батька в цинковій труні.
Чи думав ти, для чого ти живеш?
Чи думав ти, за що вмирати йдеш?
Чи просто так, за жратву і за кір,
Чи за мордатих тих попів?
Чи за смердючий і гнилий «рускій мір»,
За недоношених царків?
Може, досить відбирати й грабувати?
Ти переступив межу,
Може, краще свою хату будувати,
Аніж лізти у чужу?
Номер 200 в нагороду, небагато
Заслужив у боротьбі,
І ніколи ти не був для мене братом –
Вовк тамбовський брат тобі.
Ти заслужив прокляття матерів,
Ти заслужив їх не́нависть і гнів.
Тепер для нас ти – не людина, ти – звір,
Отримав все, чого хотів,
Ти принести хотів «святой рускій мір», –
Світ недоношених царків.
Олександр Шевченко
