Ти бачиш? Світло —
Вдалині, далеке, ясне…
Підійди до нього ближче: воно ж для тебе гасне!
Підійди, взгляни на мить.
Як гадаєш, чи хоче воно жить?
Чи змінили його люди, чи природа задавила?
Воно ж колись світило, як Ярило ясне —
Ось таке його життя потрясне.
Підійди, змилосердися, Боже!
Та що ж тобі казати? Тобі таке не гоже.
Обісцяв, пішов, лишив, немов дитину,
Зацькував, як брудну скотину.
Могутність твоя — як те світло:
Лиш для себе бачиш його ти відповідно.
Коли ж потреба сплестати зорі — ти дивишся на місяць,
Коли потреба згорнути море — дивишся вдаль,
Шукаєш непізнану благодать —
Благодать добра, совісті й муки.
Ти знайшов її лиш тоді,
Коли був забутий.
Коли те сяйво згорнулося вбоки, перабакир навпростяж,
Ти побачив світло, яке гріло твій кітяж.
Та не видно вже його нікому, видно лиш тобі…
І згасає воно поволі — не потрібне воно вже й собі.
Ватра Денис
