Театр абсурду

Ми носимо шкіру, як модний піджак,
Ховаєм під нею гнилі тельбухи.
Ти кажеш "люблю", а в кишені — тесак,
Ти кажеш "почуй", а навколо — глухі.
Цей соціум — ярмарок тліну і брехні,
Де продали совість за лайк в інстаграмі.
Ми всі тут святі, ми всі тут безгрішні,
Поки не опинимось в чорній ямі.
Всміхаєшся другу? А хочеш — вбити.
Цілуєш кохану? А бачиш — чужу.
Ми вчимося грати, ми вчимося жити,
Ступаючи завжди на леза межу.
Велика вистава для сліпих очей,
Де кожен актор забув свою роль.
Ми боїмося безсонних ночей,
Коли вилазить назовні наш біль.
Ти — лялька, що смикає нитки сама,
В надії, що хтось це оцінить згори.
Та зал цей порожній. І Бога нема.
Є тільки дзеркала й твої ж потвори.
Зніми цю гримасу, здери її з м’ясом!
Побач, що під нею — лише порожнеча.
Ми стали сірим, безформним м’ясом,
Яке пожирає власна малеча.
Історія нас перетравить і виплюне,
Залишивши тільки пластик і кістку.
Все, що ти думав, було непорушне —
Лиш напис короткий на обеліску.
Ася