Імгла

Зранку дорогою іду,
світанок стрітити хочу,
а як спущусь в низовину,
ні сонця, ні вуглів життя,
лиш мертва тиша й імгла,
стоїть непроглядною стіною.
І тільки-но ступив у неї,
як тіні ходором пішли,
виросли і потемніли,
мов не світанок вже, а ніч.
Із темних закутків мене,
повиривалися жахіття,
Імглу заполонили наскрізь.
Та образи хоч і жахливі,
вперед іще тримаю курс,
Тіні погладшали й спинились,
Імглу я обминути зміг,
побачив світоносний ранок,
як сонце сходом ворожить.
І не єдиний я такий,
хто йде через імглу до сонця,
у всіх імгла, різниться у деталях,
у кожного вона в душі своя.<br>Сильвестр Кривенко