Душа марніла під глухим склепінням
Давно забута, відсторонена, чужа
Вдивлявся в пальців крихітне тремтіння
Він втратив душу гордо й не спіша.
В саду загублених бажань
В тумані розпачу й нещастя
Боровся під егідою страждань
Він падав, падав й знову піднімався
І крик його прорізав тишу ночі
Агонія, як неминуча мить
І ридма плакав, затуливши очі
Він слухав тихо як краса мовчить
Духовні дзвони старої цитаделі
Відлунням б’ють по молодим устам
Втомився, обіпершися на скелі
І зась його плачу й пустим словам
Назавжди втрачений романтик
Гумaнний вияв почуттів
Загублений в саду схизматик,
Що взнати істину хотів
Його життя- постійні перешкоди
І ворогів у нього вдосталь скрізь
Ним володіють вищі ляльководи
А він стоїть, немов сліпий від сліз.
<br>Вишневська Віталія
