Між тими стінами колосся проросло,
Зерно, посаджене колись, – вродило.
Інакше просто й бути не могло.
Де пір’я – мають бути крила.
Де сонце сходить досі без вагань,
Де землю дощ, хоч рідко, та вмиває…
Де відповідь небажаних питань
Своєї черги не чекає.
Слова не мають значень та ваги,
Залізними не можуть бути нерви,
Знання отримується без жаги,
Усі чекають на перерву.
<br>Ігор Мартинюк
