Тільки не кажи, що встигла втомитися,
Що руки не підіймаються, ноги мліють,
Що не можеш більше в цьому хаосі топитися,
Що інші й такого не витримають, не зуміють.
Тільки не кажи, що сил вже не маєш,
Що очі втрачають здатність дивитися,
Що спрага постійно кудись зникає,
Невже встигла напитися?
Тільки не кажи, що світанки більше не гріють,
Що підійматися сходами стало важко…
Вірні собі – зраджувати не вміють.
Розправ крила та лети якнайдалі, пташко!
