Нічого не залишилось, навіть дармовіса.
Пам’ятаю лише картоплю та яблука, такі червоні.
Ми визирали разом с сонцем, з півдня, з-під лісу
И ти перед нами сяяло, як на долоні.
Ми завжди обіцяли зупиниться наступного разу,
Коли не поспішатимемо до родичів у село
Але кожного разу заважала якась зараза,
То хтось захворів, то шлях восені розвезло.
Нічого не залишилось, але, мов з чарунки
Виймаю спогади про яблука та Донець,
Про червоні троянди, подарунки, пакунки…
Себто про все, що давно пішло нанівець.
То все ж було під травневим легідом щастя,
У якому ми майже ніколи не зупинялися.
Маленьке місто с наруччями Донца на зап'ясті,
Справжнє щастя, якого не дочекалися.
<br>Олена Вікман
