Я пам’ятаю, як бачила у твоїх очах тривогу й безнадійність,
Дивлячись на небо, склавши руки у молитві.
Чисті, невинні, янгольські сльози крапали на холодну підлогу.
Коліна боліли нестерпно, але це ж істинний шлях до бажання?
До райського саду кохання та щастя.
Для цього твоє каяття.
Простити себе за порізи, за біль, за знущання й образи,
Що душу з'їдають днями й ночами.
Пекучий біль у грудях, забороняє дихати при шумі, при тиші,
При хаосі та мирі.
Відмовляючи відкривати твоє серце коханню.
Роздираєш свої ще незагоєні рани,
Як шипи червоних троянд, не питавши, роздирають твою добру, наївну душу.
Вже не вперше ненароком думки тобі кажуть: «Запізно, облиш!»
Не запізно, залиш вагання та йди,
Вірь, сподівайся і мрій!
Кожна молитва – має бути почута.
<br>Віолета Бєляєва
