На полиці, де пил оселився,
Відпочивав лист, загублений у днях.
Він побачив наші сни,
Втратив цей долею шлях.
Пожовклий папір, мов старе полотно,
Несе слова, що зникли в млі.
Відчайдушне серце колись їх вело,
Та тепер вони, мов білі кораблі.
Лист від незнайомого до себе самого,
Про мрію, що згасла в мороці ночей,
Про дім, що залишився десь далеко,
І про душу, що шукала ключі.
Слова, мов срібні зірки, що згасають на небі,
Залишаються десь між світанком і солодким сном.
Ледь-ледь не торкнутися землі,
Бо лист той став мовчазним тягарем.
Він відпочивав там роками, не питаючи "як?",
Не шукаючи відповіді на "чому?".
Автор давно пішов іншим шляхом.
А лист залишився – символом йому.
Тепер він мовляв би: "Ти не забувай,
Що слово – це голос душі.
Пиши, поки серце ще має край,
Щоб листи твої не зникли в тиші".
Забутий лист – це зламаний міст
Між тим, хто ти є, і тим, ким ти був.
Він нагадує нам: не губи компас,
І пише нам: не втрачай свій шляховказ. <br>Софія Дмитрієва
