Сьогодні зранку, невпинно, як завжди,
Зійшло чарівне яскраво-жовте сонце,
Те сонце, що бадьорить тендітні колоски,
Дарує нам трохи того часу до приходу ночі,
Ночі що знаменує кляту, невблаганну тишу,
Вона так наполегливо тяготить до самоти,
В тій тиші наче ненароком, проти волі,
З'являються нав'язливі, гнічущії думки,
А що б якби? Якби тоді? Якби не ти?
І знову та тягуча, несамовита сила,
Давить так безжально десь із глибини,
Кидає нас у дербі безнадії та тривоги,
В епіцентр болю, відчаю, і самоти,
Таке дитяче та наївне відчуття,
Що все це сон, так не може, і немає бути.
Бо ти створена була немов би назавжди,
З якогось неосяжного, неземного світла,
Без нього так холодить цієї Осени,
Без тих чарівних, і тонких малюнків,
Які як сироти тепер на самоті,
Лежать в тій клятій та холодній тиші,
Вона так жадібно ковтає голоси,
Та безжальна, та жорстокій тиша.<br>Броніслав
