А якось ти згадаєш особисте,
Все те, що трапилося до…
Весь шлях, який пройшов тернистий,
А потім, ніби прірва, саме дно.
Ти намагався бути правильним і цінним,
Знайомих та всіх друзів виручав…
Тепер один лишився та й ще винний
І, ніби морок від прозріння заховав.
Потім піднявся, усіх друзів пересіяв.
Побачив справжні лиця: сумно, жах..
Мов лава жерла душу спопелила,
То був екзамен, потім знову змах…
Тепер ти мудрий, мало що здивує,
Адже побачив саме людське дно!
Та серце твоє душу чує,
Не зачерствіло – так було данО?
Так, пригадаєш якось особисте.
І з посмішкою навіть, без здригань.
Наше життя нанизане намисто:
З подій, з доріг до звершень і впізнань.
ND💗<br>Надія Холод
