Вона летіла…

Вона летіла, а куди – не знала.
Себе все більше й більше знов втрачала.
Упасти не боялась – вже не страшно.
Крильми торкнутися хотіла там, де ясно.
( принаймні їй все так завжди здавалось,
що ясно, тепло, щиро – і не рвалось).
Політ – і розмах крил, довіра – й зрада,
Бо в кожного свій обрій слів і справ ,
межа думок і рубікон облав.
…Таке безкрає небо! Світ просторий!
Все – тільки альфа! Вигляд – неозорий!
Яка ж свобода! Як же вільно й світло!
Та трохи вектор зміщено від вітру.
Як добре та просторо всім літати,
Один на одного так легко не зважати!
…Вона літала. Світлом обпеклась.
Несправжній обрій. Рубікон урвавсь.
<br>Ольга Дворецька