Я вирізьбила з мармуру любов —
як древні — Афродіту чи Гекубу.
Руками, що тремтіли не від мрій —
від розпачу. І трохи — від абсурду.
І день за днем, втомившись від живих,
я камінь обирала за спасіння.
Бо з людьми важко — а мармур завше краще тих,
він не кричить, не просить розуміння.
Я вклала в неї спогади й жахи,
і день, коли мене ніхто не звав,
і ніч, що рвала шепотом думки,
і той прощальний погляд, що згасав.
Вона росла — мов вирок із пітьми,
її лице набуло моїх рис.
Я зрозуміла: це вже не вона,
це — я, в гранітному полоні сліз.
І в ній було щось більше, ніж життя —
щось вічне, як зима, що не минає.
Відлуння мого власного буття,
яке ні час, ні смерть вже не зламає.<br>Tina Kurashova
