Рука створилась не для зброї,
Не для удару чи війни —
Вона була частинкою героїв,
Що творять світ з краси й весни.
Вона торкалася паперу,
Щоб написати вірш живий,
Будувала, ліпила щиро
Світ мрій, добра і снів нових.
Вона тримала хліб і квіти,
Торкалась ніжно до чола,
В її руках — бажання жити,
І в цьому — сила й теплота.
Та ми забули цю основу,
Забули, хто ми і чому.
Рука — тепер вже не промова,
А вистріл в серце і пітьму.
Тепер у пальцях — не натхнення,
А ствол, що душить кожен день.
І замість твору — спопелення,
І замість вірша — мертвий день.
Ми ті, що мали світ збудити,
Плекати спокій і тепло —
Навчились нищити, палити
Те, що у нас в руках цвіло.
Чи є ще шанс усе зростити,
Вернути пальцям доброту?
Чи зможе людство відпустити
Цю жадну смерті німоту?
Бо кожен з нас—це не прокляття,
А дар, що сходить із небес.
І поки серце ще в нас стука —
Ми можемо зростить чудес.<br>Діана Герасименко
