Людина — дивна, як весняна злива,
Їй все подай: і хліб, і світ, і трон.
Вона біжить, жадає як найбільше,
Хоч має все, їй все було дано!
Їй мало щастя, що живе й радіє,
Мало любові, що горить в очах.
Їй все не так, усе чомусь не гріє,
І не цінує — думає: «фігня»
Та варто втратити, і різко все міняє,
Той дотик, слово, усміх між людей —
У серці щем, і пам’ять не вмирає,
Вже гріє те, що втрачене на жаль!
І тиша раптом голосом говорить,
І погляд з фото душу розрива,
Та час іде, нічого ти не зміниш,
Лиш біль у грудях, тяжко завива!
І зрозуміє — щастя було поруч,
Не в золоті, не в славі, не в словах,
А в тому, хто мовчав, був просто поруч,
І бережно сердечко зігрівав!<br>Тригуб Юлія
