Колись у землянці з глиняною пічкою,
Жила сім’я: шість діток, мати й тато.
Збирались разом всі вони за свічкою,
І в серці жар , і щастя жило в хаті.
Сиділи вкупі – спів, молитва, казка,
Робота спільна й кожен хліба крихт.
І хоч не мали срібла чи прикрас,
Та мали силу, гідність й заповіт.
Сьогодні — хата повна чаша, машина, дві кози,
І шість пар чобіт у шафі – для краси.
Дитина лиш одна в батьків є на планеті.
Яка живе не у родині, а часто в інтернеті!
Забули дідові слова і звичаї,
Забули рук натруджених тепло.
У гонитві за брендами і вивісками.
Втрачаємо своє, що вже пішло…
Рід вимирає – тихо і без пострілу.
Не від меча – від зради й німоти..
Коріння всохло, бо не підживили.
Не зберегли – не стане й висоти.
Де пісня, де колиска із горіха?
Де прадедів незгасний, тихий слід?
Лиш вітер плаче і душа притихла,
Там тінь лягла, де розцвітав мій рід…
О люди! Поки є ще голос роду,
Верніться до глибин, до джерела.
Бо, що нам варті шість пар модних чобіт.
Якщо дітей не баче вже Земля?<br>Валентина Харченко
