Не знаю як — розцілувала б,
Піймавши вітер тих доріг,
Очима все би обіймала,
Міцніше батьківський поріг.
Душею, серцем говорила б,
Щоб посторонній слів не чув,
Сльозами б стежку поросила,
Щоб двір солоність їх відчув.
Одне лиш знаю — не піймаю
Нічий вже погляд, в тім біда,
Усе ж ті двері відкриваю,
До них все тягнеться рука.
11.10.2025.
Ганна Зубко
