Стоїть жінка — мов тиша світанку,
В білому рушнику, як в росі.
Тримає в долонях вишиванку,
Калина палає в косі.
В очах — недомовлені весни,
І зморшка — мов шрам на чолі.
Вона, наче мати Всесвіту, чесна,
Молиться світлу в тьмі.
Рушник — то не просто тканина,
То доля, що тчеться роки,
Де сльози і радість — єдина
Дорога до чистої ріки.
Жінка в рушнику білому — свята,
Не від ікон, а від землі живої.
Вона тримає світ — і золота
Її молитва, над полем героїв.
