Не клята, не люта,— вона лиш дорога,
Що з глибин буття в’ється, мов ріка.
Се тінь і світло, і доля убога,
І тайна, що в кождім серці трима.
Вона — то не прірва, не кара, не страта,
А спочив од трудів, од вічного гніту.
Мов жнивар обжинає дозрілеє жито,
Так смерть обіймає життя до ката.
О, людськая думо, чого ж ти тремтиш?
Се ж смерть — як вечір по дневі палкім.
Мов осінній листок, що вітрові лиш,
Летить у безкрає — та й стане спокійним.
Бо смерть — се не ворог, а рідная мати,
Що тихо прикриє втомленії вії.
Не жах, не морок — а вічність без крати,
Де тлін і нетлін ся зливають у мрії.<br>Іванюк Артем
