Спав чар липкий, оплетений серпанком,
Туман росою всіявсь зранку,
Петля ослабла, що в’їдалась в шию,
Щез ґніт завислий над душею.
Благодушність сперла післягрозова,
Воскресають мовчазні слова…
В безлюдді сам з собою на роздоллі –
Собою сам стаєш поволі.
Виразним мінливий обрис постає.
Знаю й не питаю хто я є,
Чужими не обтяжуюсь ролями,
Надбавши сутніє з літами.
Вид на обрії від сутінок обм’як…
Втихомирено дивлюся, як –
Піниться і гасне дощова вода,
Рівчаками бризки розкида.<br>А. Попик
