Люди кажуть, що кохання – це коктейль з дофаміном, серотоніном та іншими дурними хімікатами. Це правда, хіба не так? Проте в моменти бурного зітхання всі ми думаємо про одне – кохання. Тисяча подихів безжально карають цих двох, що кожним своїм рухом кричать: «Кохання». Мовляють: «Дурні, та й годі». Кожен з цих тисячі поглядів, наповнених
абсурдом, дорікає парі за цей скарб, що виблискує на сонці: «Кохання». Що змусило їх це робити? Де вони знайшли ці хімікати? Люди купкою прямують до ями суцільного страждання, суцільного хаосу, боротьби та згортання. Вони забули, що про кохання не говорили на уроках хімії, не розповідали про цю таємну формулу, а лише натякнули, що кохана людина – це весь світ. Зустрівши ту таємну душу, ти забуваєш про існування всіх хімікатів та формул, що раніше будували твоє уявлення про світ. Ти забуваєш про те, як був атеїстом, і починаєш вірити в Бога. По-інакшому неможливо пояснити, що саме змусило викликати це відчуття. Цей ураган, який створює гармонічний хаос, розтрощений баланс та бажання знати про присутність цієї людини.
Люди люблять. Люблять сонце, море, цукерки, пиво та навіть один одного, але кохають один раз і одну людину. Ця людина стає есенцією, новим киснем, новим сенсом, що слідує за тобою все життя. Сучасна психологія називає цей феномен модернізованим словом «обсесія» та засуджує жагу людини викинути власне его далеко в далечінь, аби воно не заважало кохати. Навіть якщо кохання є еквівалентом до залежності, то я його все одно знайду. Якщо на цій землі, проживши безліч реінкарнацій, я не відчую вашого кохання, то я буду змушена продовжувати жити до тих пір, поки не віднайду ту душу, що так довго блукає в тумані буденності й свого забуття. Нехай вчені й надалі називають почуття гормонами та банальною фізіологією. Нехай. Той, хто покохав, не вірить у науку, а благословляє Бога, дякуючи за те, що серед мільярдів душ знайшлася єдина неповторна. Та, що зцілює і дозволяє себе зцілити. Та, що дозволяє себе покохати.<br>Есперанс Ганем
