Та якби я тебе не кохав —
Чи тримався б від тебе подалі?
Там, де обрій у попіл упав,
Де схрестилися зламані сталі.
Я іду, щоб тебе не спалити,
Бо в мені — тільки пекло і шквали.
Моя ніжність від того болить,
Що її мої ребра скували.
В моїх жилах — запечена ртуть,
Ти — мій спокій, п’янка глибина.
Я не смію твій світ перетнуть,
Бо я — буря, а ти — тишина.
А мій дотик — це чорний вогонь,
Він обвуглить твій ранок пречистий.
Я не смію торкатись долонь,
Щоб не збити твій шлях променистий.
Ти у світлі вечірніх вікон —
Мов кіно, що не має фіналу.
Я ховаю свій зірваний крик
Під броню із глухого металу.
Хай проміння цитринове ляже
На твоє безтурботне плече.
Все, що серце моє не розкаже, —
Тихим вітром крізь пальці втече.
Я лишаюся тінню в саду,
Де шепочуть про тебе каштани.
Я у власне чистилище йду,
Щоб твої не відкрилися рани.
Будь щаслива. Світися. Живи.
Не шукай мене в цьому світанні.
Серед міста, асфальту й трави —
Я кохаю тебе. У засланні.
