Ретельно вириваєм реп’яхи,
які весь час чіпляються за поли,
і зазвичай говоримо собі:
«По полю із колючок, я? Ніколи!».
Вони на нас завжди лишають слід.
Впиваються під шкіру гострі жала.
Кусають тіло — ллються кров і піт,
яка б тканина нас не закривала.
Лишаються колючки у душі,
і гострі скалки кожного обману.
Хоч ми для них тепер уже чужі,
та голки й досі ятрять давню рану.
Ми закриваємо туди шляхи,
куди веде лише один — до болю,
де замість квітів — дикі реп’яхи,
що прагнуть підкорити нашу волю.
Свої підбори витремо від зла,
Струснемо пил гнітючий «колізею».
Колючки вибрали. Закінчилася «гра».
Ідемо далі ми своєю колією.
14 травня 2026 р.
