Слова біжать попереду думок, лягають на папері, розгубившись.
Вони кричать та стишують свій крок — ніхто не чує, ніби поглумившись.
Закриті двері, зламаний замок.
Вони не знають, як їм стати —
незграбні, іноді смішні.
Вони не вміють розказати, про що мовчать мої думки.
Вони — мої довіку слуги, невільники мої страхи
Слова покинуті забули, якими вже й колись були.
А правда — в тиші, у мовчанні,
чи, може, в голосі юрби?
У відчаї чи у бажанні?
А де сховав їх саме ти?<br>Стефанна
