Якось то воно буде —
як казали до нас.
Ще ніколи не було,
щоб зникав в прірві час.
Перемелеться туга
у муку — гіркий дим,
і затихнуть у небі
подих бурі і грім.
Відболить і відлине,
наче злива вночі,
якщо сльози — то тільки
із огарка свічі.
Хтось піде за туманом,
хтось повернеться в дім —
де лежить іще теплий
на столі білий хліб.
Бо земля пам’ятає
крок і подих живий.
І тримається світ цей
на любові простій.
Якось то воно буде —
хоч не знаєм коли.
Ще ніколи не було,
щоб ми світ не пройшли.
18 травня 2026 р.
