Коли Творець розсипав зорі в синь,
надав він простору та часу рух.
Сказав до Дня: «Ти — світло й далечінь»,
а Ночі дав солодкий, сонний дух.
Він сіяв світом промені надій,
Вона ж несла під шаллю таємниці.
І на межі, де світла й тьми — двобій,
День ненароком глянув їй в зіниці.
І спалах! Розгорівся буйний жар!
Він кинувся услід через бурани.
Він ніс їй сонце, мов жертовний дар,
І розганяв світанками тумани.
Він прагнув доторкнутись до щоки,
Що пахне м’ятою і липи цвітом,
Крізь подихи вітрів, і крізь роки,
Лиш слід погладив попелястим світлом.
Вона ж оглянеться крізь сутінки руді,
П’янким коханням спалена до тиші,
І плаче росами у трави молоді,
Які дрімають в досвітнім затишші.
Вони б злились в єдине почуття!
І розчинилися б в палких обіймах!
Та їхня зустріч — згаслий подих дня,
І світ розтане в полум’ї проміння.
Тому і мчать крізь терни і віки,
День — золотий, а Ніч — у чорнім шовку.
Він бачить лише тінь її руки,
Вона ж на поклик серця йде безмовно.
І лиш на мить, де вечір гасить пал,
Або світанок в небі запалає,
Затягує закоханих у шквал,
А потім, біль розлуки огортає.
Торкнеться промінь темного плеча,
Зблисне сльоза — рубінова заграва…
І знов погоня… І горить свіча…
Щоб лише мить між гранями заграла.
04 липня 2026 р.
