Не вгомониться дощ ніяк,
Мені то що, із ним я дружу,
Під ним пройтися — це пустяк,
Ще й уступити у калюжу.
Із листя краплями на мій
Піджак сповзає потихеньку,
А я у пам'яті своїй,
Біля гусей, маленька.
Неначе бачу чобітки,
Які стара́нно миє хвиля,
В руках зелені гілочки́,
І чую наче:„Гиля! Гиля!"
Небо нахмурене і грім
Вже недалеко десь гуркоче,
Спішить табун у двір, у хлів,
А дощ позаду вже лупоче.
07.06.2026.
Ганна Зубко
