Вона тихо присіла на лавку,
Заховавши долоні в рукав.
Ліловий вечір стелився на місто,
Наче хтось його пензлем писав.
У каштанах губився вітер,
Засинали поволі вогні.
І здавалося — цілий Всесвіт
Розчинився в холодній імлі.
Поруч сів її пацієнт,
Той, що кроки колись забував.
Той, що падав десятки разів,
Та вперто щоразу вставав.
Той, що вірив, більше не зможе
Ні ходити, ні жити як слід.
Той, що втратив надію,
І зненавидів цілий світ.
Він поглянув на неї уважно,
Помітивши втому в очах:
— Щось болить? Чи тривожить?
Чому стільки печалі, зберігає юне дівча?
Вона тихо всміхнулась крізь втому,
Проводжаючи поглядом день,
Сім років промчали повз мене,
Мов прохолода весняних ночей.
Стільки втрат зберігає душа,
Що не злічить уже жодна весна.
Я міняла дороги й лікарні,
Залишала знайомі місця.
Та найбільше лякає сьогодні —
Не розлука, не біль, не журба.
А що серед тисяч облич і доріг,
Загубила частинку свого тепла.
Пацієнт усміхнувся спокійно,
Ніби згадував давні роки:
– Дивно чути таке від людини,
Яка колись тебе вчила йти.
КНП «Пстхіатрія»
Фізична терапевтка, котра пише вірші<br>Ilsem
