Мені ніколи так раніше не хотілось
тебе в осінній вечір цілувати,
під соснами, коли зайнятись нічим,
і повільно — так повільно покусати.
Гомілки, поділ, від стоп аж по плечі,
пестити й ждати, поки встануть зірки,
а потім, втомившись, упасти серед ночі
до твоїх ніг, розпавшись наче в клапті.
І в ту хвилину, коли все засинає,
я подумки сміюся, знемагаючи,
в момент, коли ступив за межі краю,
як? — дивуюсь, — хто ж бо ти така є? —
підступний рудий ангел, що німим
повів нас в гріх незвіданим шляхом.
УП
