Він рахував хвилини самоти.
А кожен крок розлукою болів.
Розсипались невидимі мости,
Що час колись між ними спорудив.
Вона ховала очі від дощу.
Він у юрбі шукав її сліди,
Але образи й гіркота плачу,
Мов запеклися в серці назавжди.
Минали роки — і росли міста,
Вона вже іншим дарувала сміх.
Та в спогадах — та сама висота,
Де перший сніг летів, неначе гріх.
Він будував кар’єру і життя,
Гортав обличчя, ніби сторінки.
Та в тиші, серед буднів забуття,
Він пам’ятав тепло її руки.
Одного дня у натовпі метро,
Серед чужих облич й німих очей,
Зустрілись погляди — і світло знов…
Немов і не було крихких ночей.
Поглянули — і заніміла мить,
Слова летіли у холодне скло.
Кохання втрачене іще болить,
І ніби тих років і не було.
Вона всміхнулась тихо: «Ну, привіт…»
А він кивнув, неначе крізь туман.
І кожен знов пішов у свій політ.
А в серці — незагоєний обман…
20 червня 2026 р.
