Істинний світанок

Я не боюся смерті. Я — муслім.
Переді мною — лиш Аллаха страх.
Боюсь, що в Рай мені не увійти,
Коли в огні палатиме весь прах.
Боюсь, що діти не підуть за мною,
Що ця помилка, яка зветься «світ»,
Затягне їх багнюкою нічною,
Засмокче душі й обірве політ.
Моїх синів, що світлі, наче ранок…
О Аллах, дай мені і сил, і літ!
Щоб вивести на істини світанок,
Врятувавши від земних тенет.
Щоб не ішли моїм терновим шляхом,
Де тільки біль, розчарування й крик.
Де людство, оповите брудом й жахом,
У жадібності губить людський лик.
Де все пропито, зраджено, прогнило,
Де хтивість і дурман — усе під ряд…
Та над усім — Твоє пресвітле крило,
Твоя любов, що вилікує яд!
Вона тримає нас над цим обривом,
Огортає душі, мов святе тепло.
Ти любиш нас так ніжно і красиво,
Що прощаєш все, яке б життя не йшло.
Твоя любов величніша світів,
Ти — Той, Хто милістю туман долає.
Я знаю: Ти врятуєш моїх синів,
Бо Твоє серце всіх нас так кохає.