Він зустрів її в електричці…

Він зустрів її в електричці, десь між Рутченково та Долей.
Він поїхав побачити море, вона просто ішла між колій.
Вона просто зайшла у двері і шукала, де можна сісти.
Він посунув бомжа в тельняшці і сказав "Сідай, є місце".
Легка посмішка, очі в очі, ніхто не думав, що це воно.
Він спочатку читав Кастанеду, вона кліпала у вікно.
Поруч — галас, давка, прокльони, лайливі слова,
Залізничники в брудній робі, тітки з сумками на головах.
Хтось дістав пластикові стакани та самогон,
Розіслав газетку на лавці, спиртом тхнуло на весь вагон.
На додачу із тамбура —дим, від бомжа — сеча й піт.
Галасливий мужик не зважав — продавав пайку й дріт:
“Без паяльника пайка паяет, не понял, чи шо?
Если надо, ещё объясню, скину гривну, берёшь ещё?”
Через натовп — чувак із гітарой – «білі рози», «апостол Андрій»…
Замість грошей налили йому самогон — бахні, друг, не хворій!
Вона тихо сказала — не вміє співати, мудак!
Він їй дав свій навушник, це був останній знак.
І смердючий вагон розтанув, як Вавілон
Вони були удвох ніде, ніби мрія, але й не сон
Розмовляли про все й ні про що, мов знайомі ще з дитсадка
Ніби завжди в його руці ледь пітніла її рука.
До Маріуполя 4 години – як постріл, об'явили кінцеву
Як завжди не сказали “Щасти” та про спеку місцеву.
На пероні хижі таксисти, та вони іх не чули
І слова вже були не потрібні, тим більш, що вони їх забули.
Він забув вже про море, вона згадала — десь тут є фаст-фуд.
Так гуляли до ночі, по черзі обирая маршрут.
Потім разом ховались під сіткою від дощу
Він ій ніжно казав “Не стоит”, вона йому – “Я хочу”
Дощ скінчився, крізь гілки повний місяць світив,
Обійнявшись, вони злили всесвіт своїх двох світів,
Стихло все, поцілунок, легкий зойк та вдох…
На цей час ліпше нам залишити їх на самоті, удвох.
Вранці він поїхав назад — мав іти на завод,
А вона залишилась у друзів і пішла на коцерт у “Шпрот”,
Потім — часті дзвінки, обіцянки, розмови нічні,
Вона його малювала, він бачив її уві сні.
Та зустрітись ще раз не вийшло — Майдан, потім війна,
Вона поїхала в Київ, він казав їй — “Ти шо, дурна?”
Через тиждень узяв автомат, барикади, потім блокпост,
Кричав “Гады укропы, я устрою вам холокост!”
Вона плакала в трубку, намагалась щось пояснить,
Він кричав, що вона тупа курва, і з фашистами спить.
Потім — жодник дзвінків, у Фейсбуці, Вконтакті — ЧС.
Хоч вона якось і відіслала йому смс.
Вин би їй відповів, та не не чув, що був сигнал, –
Зауважив бухому комбату і усе — на підвал.
Коли вийшов, то все зрозумів — це все не його
Не за те він ризикував життям і хотів не того.
Через старі зв'язки зробив пропуск, і після обіда
Взяв таксі на Маріуполь, щоби потім в росію, до діда.
Він побачив її біля каси, спітнів одразу.
Він боявся, що вона відчуває лише відразу.
Але він підійшов, мовчки, просто узяв за руку
Вона підняла очі, там біль — хоч зараз до друку.
Говорили вони дуже довго, ще більше — мовчали.
Добре, що хоч кіоски, що поряд, допомагали.
Алкоголь і цигарки, слова, зітхання,
Неминучість, безвихідь, жаль, розіп'яте кохання.
Наостанок — потисли руки, обійматись не стали.
Кожен мріяв про поцілунок, один, останній, хоч і замало.
Розійшлись, сприймаючи навіть цей жест, як подачку.
Він — допивши останні краплі, вона — кинув порожню пачку.
<br>Макс Портвейн