В жовтих кристалах солодкого меду —
Є крихта суму й гіркого покою.
Наче бурштинове сонце із неба
В чашку повільно стікає сльозою.
Тихо на землю спускається вечір,
Капає медом на дошки підлоги.
Ніч темну шаль накидає на плечі,
Й дихати вільно не маємо змоги.
Небом Ведмедиця тихо крокує,
Землю далеку в пітьмі розглядає,
Вечір гречаний нам рани лікує —
Ніч на тіла сіль зірок просипає.
А із ковша простяглася дорога
Спокою й холоду в спалені душі.
Ніч — анаконда безсонна і довга,
Грані стирає між «можу» і «мушу».
Погляд змії — немов лезо із сталі,
Бачить нас наскрізь у темряві ночі.
Знає Ведмедиця, що буде далі,
Тихо молитви за світ цей шепоче.
Землю фарбує іржава заграва,
Зірка падуча ніч ріже, мов масло.
А крапля меду тягуча й жовтава
Світить бурштином, щоб сяйво не згасло.
06 серпня 2026 р.
