Ми — наче скло, що вилите з води,
Яке тремтить на грані дня і ночі.
Ми біжимо і губимо сліди,
Уламки скла кидаємо тьмі в очі.
Життя людське — мов спалах сірника,
Мить промайне — залишився опалок.
Тримає нас чиясь тверда рука,
Але із часом — тліє лише згарок.
Ми пишем плани на десятки літ,
Купуєм речі і будуєм стіни,
Приходить мить — провалюється світ,
Лишаючи залізо і руїни.
Фортеці наші — паперовий мур,
Що зникне від вогню чи від туману.
А ламкість в нас — фаянсових фігур,
Які не тріскають від першого удару.
09 серпня 2026 р.
