Боляче, так боляче чути ці слова.
Ніколи не забуду
той день жахливий я.
Мама без емоцій
і весь час мовчить,
а всередині там буря —
все вогнем горить.
Все сама, усе в собі.
«Все добре, доню», — каже,
та я не вірю, відчуваю —
сталось щось нещасне.
І тут лунає тихо
з рідних уст матусі:
«В мене, доню, рак».
Все скрутилось в русі,
усе ніби уві сні,
та, на жаль, це ява.
Очі повні сліз, але я не плачу,
я тримаюсь з усіх сил,
але дуже тяжко.
А на щоках у мами
рядки прозорих сліз:
«Все в нас буде добре,
як колись, ти вір».
Ти мою всю душу
і без слів читаєш.
«Я у тебе сильна,
ти це добре знаєш».
І з’явилась віра в серці,
я не сумніваюсь, мам.
Та осінь вщент мене зламала —
краще б я її не знала.
А далі все циклічно:
лікарі, шприци і рани.
Мамі далі гірше
і стрімко нема сил.
«На роботу не піду —
сильно все болить».
Пройшли тижні, місяці —
мамі стало краще.
Тепер це пройдений етап,
тепер усе на краще.
Її усмішка для мене — все.
Готова я усе віддати,
щоб її постійно відчувати.
Вона — мій всесвіт, віра і надія,
моя найвища омріяна мрія.<br>Поліна
