На сході як завжди без змін,
Один котел міняється на інший.
Чому наш зведений загін,
Ще й досі із «Довжанського» не вийшов?
Ми знову сидимо у бліндажі,
Чекаємо ворожі артатаки.
Не знаємо чи будемо живі,
Чи замість нас розквітнуть маки.
Чому раніше визнаний кордон,
Залишився на карті лиш пунктиром.
Ніхто із нас не вистрілив й патрон,
Проте ми для Росії стали тиром.
Початок червня, чуємо: «Підйом, брати!»,
Зірвалась наша техніка алюром.
Позаду нас залишились кати,
А по боках сепаратисти щільним муром.
Ми їхали усі на чом змогли,
Старі УАЗи рвали під собою.
Там кращі з кращих полягли,
Останній раз почувши «Всі до бою».
З Донбасу повернулися не всі,
Не дочекалась мати свого сина.
Навіщо «імператоре» тобі,
Потрібна наша ненька Україна?
<br>Ігор Перегняк
