Вона шукала знов нове кохання,
Була мінливою трояндою вітрів.
В свій бік почула не одне зізнання,
Та мріяла щоб хтось її любив.
Вона міняла пристані, причали,
І змінювала гори на морський пісок.
І хоч любила діаманти, що блищали,
Проте був тісним кожний ланцюжок.
Її хитало поміж «так» і «треба»,
Бо у троянди вітру кореня нема.
І іноді зверталася до неба,
Та залишалась знов вона сама.
І ось одного дня зустріла того,
Що став для неї садом неземним.
Який відгородив від всього злого,
Зігрів троянду променем ясним.
Вона була трояндою Едему,
Плекав він пелюстки, що зібрані в бутон.
Оберігав від кожної проблеми,
Проте покликав знов її мусон.
Відчула, що води вже більш не треба,
Що може знову все сама.
Не відчувалась в ньому та потреба,
Трояндою пустелі стала вже вона.
Не треба більше їй сади зелені,
Вона живе там, де піски й вітри.
І пелюстки у гіпсі всі сплетенні,
І одинокість знову дивиться в зірки.
Вона шукала знов нове кохання,
Просила серце вкотре відчинить.
Зірвав її той вітер без вагання,
Трояндою вітрів судилось їй прожить.
<br>Ігор Перегняк
