Спраглі вуста сухої землі
жадібно просять вологи,
і вже не стеляться під ноги
буйні килими трави…
Не видно квітів барв яскравих,
що бджіл приваблюють їх пахощі солодкі,
все висхло, вичахло, змарніло, лиш короткі
гуки перепілок чуть в степу.
А сонце, зле, безжальне,
обпалює пекучим лихом світ,
і компаса наручного магніт
від спеки тратить свою силу…
О небо! Пожалій свою дитину, землю,
пошли їй барабанну трель дощу на мить!
Але на небі жодної хмаринки.
Воно заснуло. Воно спить…
06.08.1998<br>Юлія Маринич
