Усе закіпає і входить у течію,
В холодні пороги замерзлих подій.
Ми стали самі для себе предтечею
В розломах великих і мертвих надій.
Не можна удруге у ріку ступити —
Вона вже інакша, і ти не такий.
Ми вчилися дихати, щоб не любити,
Дивлячись в даль пройдених днів.
Тут ніч розмиває останні ознаки,
І час розпадається на світло та пил.
Ми більше не ставимо мітки і знаки —
Немає імен, тільки зношення сил.
Хто випив цю тишу, упав в її хащі,
Забувши, як билося серце колись.
Ми стали безмежно пустими на краще,
Блукаючи пустелею розлитих надій.
Ми просто йдемо, бо не можна інакше,
Крізь пам'ять, що вимита в щент до кісток.
Ріка не питає, хто гірший, хто кращий —
Вона засипає прибій у пісок.
Тут крайня межа. Тут завершення кола.
В порожніх зіницях — відблиск заграв.
Це вища свобода: бути ніким і ніколи
Серед мовчазних і обвуглених трав.
<br>Цимбалюк Валерій Олегович
