світло
кімната
зачинені двері.
книга, диван
і плечі роздерті,
ручка в руках.
бажання щоденне
не втратило силу навіть в відразу,
стало сильнішим, ніж було на початку.
і слово передать не зможе відчуття цілої втечі від думок свого лаштунки.
все це просто іронія жартів,
все це лиш обман простої моралі,
все це лиш мораль не гарної казки,
яку всі ми читали, дивились і знали, мов всі ці слова, що заплутанні. марно.
не мають суті й якогось початку.
розумне завершення не знайдеш ніколи,
можеш шукати, та все це без долі.
роздерте плече в мить заболить, як підійдеш до цього ближче, ніж міг.
і потім терпи, або, як хочеш, здавайся.
та потім не жалійся на гарний початок без красивої назви.<br>Аніта Артюх
