забута історія,
замок на дверях,
було її діло, який взяти цвях.
самотужки потягнула,
не просила й не пускала,
до дверей обличчя марні.
потім вже все вгаменулось,
і застигла у пітьмі:
світло, щілина, порятунок від тьми.
та все, вона зробила діло,
не бачить лиш тепер вона,
лише тепло дає їй віру,
що не замерзне тут одна.
посеред диму? чи туману?
вона лиш відчуває,
як закрила собі двері, що вели до раю.
і схаменулась без людей,
облік лиш тут до тепер,
а вона лиш світла жде.<br>Аніта Артюх
