І Стояв на столі бокал вина,
Не допитий , як наше кохання.
Ти дивилась у ніч із вікна,
Де загублене наше кохання.
А вино віддавало гірким,
Наче присмак останньої сварки.
Ми лишились удвох, та чужі,
Заховавшись у звичні примарки.
Я мовчав, бо слова — вже вода,
Що крізь пальці тікає без сили.
Найстрашніше — не темрява й страх,
А коли тебе тихо забули.
Стояв на столі бокал вина,
І тремтів у холодній кімнаті.
Наче знав: помирає любов
Не від болю — від втрати душі.<br>Ростислав Дунець
