Закінчився день, і зажурений Час
Скидає з плечей біганину і втому.
Він кидає темряву й тишу на нас,
Важкою ходою прямує додому.
На срібний гачок, що над світом завис,
Він вішає плащ свій, розгладжує складку.
У прорізи зорі спускаються вниз,
Освітлюють одягу темну підкладку.
Крізь діри в плащі б'є космічний полин,
І ту гіркоту вже не підсолодити.
А вранці, під крик привокзальних машин,
Зірки починають потрохи тьмяніти.
Сорочку нічну, мов світанку медок —
Прозорий капрон, із туману оборки —
Час скине на новий, вже жовтий гвіздок,
Що вбитий у стіну з блакитного шовку.
А завтра він знову вдягне чорний плащ,
Полине у простір, зігнутий в судому,
А ми у рутині, вплітаючи плач,
Уперто йдемо по спіралі додому.
Лишається рана від того гвіздка,
І дірка в шпалерах від срібного крюку.
А ми — та стіна, яку б'є сивина,
Яку Час щоденно дірявить без звуку.
27 вересня 2026 р.
