Пепелище довіри

Встав з попелу, всі залатавши рани,
‎Вже не болить ! До долю звик давно .
‎Поглянувши на старе попелище,
‎Яке колись фортецею було.
‎
‎У ту фортецю він вкладав всю душу,
‎Беріг від різних хитрих ворогів.
‎Та не помітив що в самій фортеці,
‎Найближчий на його ножа точив.
‎
‎Він ніс туди достаток і кохання,
‎Щоб процвітав, отой маленький світ.
‎А хмари все згущалися й згущались,
‎Від зради, колотнечі і брехні.
‎
‎Та все таки розгледів він нечисте,
‎Зумів біду від себе відвести.
‎Покинув все, усі мости спаливши,
‎Та не зганьбив він серця чистоти.
‎
‎Він довго йшов поранений коханням,
‎На місяць вив, від болю пустоти .
‎І в один день побачив він промінчик,
‎Який його теплом своїм зігрів.
‎
‎Почав він знову вірити на осліп,
‎Став будувати свій прекрасний дім.
‎З довіри стіни, а любов фундамент,
‎І ніжністю високий дах накрив.
‎
‎Старався він все встигнути найшвидше,
‎Щоб щастя швидше в домі поселить.
‎Та знову сталось так, що не помітив,
‎Лози брехні по стінам поплелись.
‎
‎А тут як грім відкрились таємниці,
‎Фундамент тріснув, стіни розійшлись.
‎І знову він сидить на купі сміття,
‎Земля пішла із під натертих ніг.
‎
‎Мораль така не треба довіряти,
‎Будь щирим, та усім не відкривай.
‎Твої зусилля може зруйнувати,
‎Хвилина часу, про яку не знав.
‎
‎
<br>Верещако Сергій