Ти знаєш, що таке війна? Ти знаєш — по-справжньому?
Якщо ти думаєш, що війна — це те, про що нам розповідають на уроках історії, то ні. Війна — це страшно. Це вибухи, ракети, обстріли. Це окупація, захоплені міста й села, люди, які сидять у полоні.
Але найстрашніше навіть не це.
Ти щодня думаєш не тільки про себе. Ти думаєш про інших. Про своїх котів, собак. Думаєш: «А як їм зараз страшно?»
Під час обстрілу вони приходять до тебе й тремтять від страху. А ти теж боїшся. Тобі страшно. І ти не розумієш, як їх підтримати в цей момент, бо тобі самій страшно.
Ти вже забув, що таке спокій. Забув, що таке не боятися дивних звуків.
Кожного разу, коли сусіди повертаються додому й зачиняють двері, я думаю, що це вибух. У них двері так гучно грюкають, що за звуком це майже те саме, що вибух.
Коли я була в іншій країні, я одного разу так злякалася, що пам’ятаю це досі. Це було ще на початку війни, коли все не здавалося таким страшним, як зараз.
Я бігала, стрибала, і раптом почула звук, схожий на стрілянину. Виявилося, це просто щось сталося з машиною — вихлопна труба видавала гучний звук.
Але в ту мить я просто впала на землю від страху. Побігла до мами й сестри, а сестра теж злякалася й притиснулася до землі.
Мама сказала: «Не переживайте, це машина».
І я подумала: «Добре, що це машина, а не справжні вибухи чи постріли».
Бо справжня війна — набагато страшніша.
Навіть коли збивають «шахеди» та дрони, це все одно дуже страшно.
Як я можу пояснити собаці чи кішці: «Не бійтеся. Це наші. Це ППО. Вони просто збивають дрони»?
Вони цього не розуміють.
Вони просто чують вибухи й тремтять. Вони не знають, що це наші захисники збивають ворожі дрони. Вони не знають, що зараз відбувається. Вони просто бояться.
Іноді я думаю: навіщо? Навіщо їм наша країна?
Я не розумію. Невже людям настільки потрібно довести, що вони сильніші? Що вони можуть захопити чужу країну, перемогти її, забрати собі?
Мені хочеться просто кричати:
«Навіщо це все? Зупиніться! Просто зупиніться!»
Я хочу, щоб повернули наших людей. Тих, хто опинився в полоні. Тих, кого чекають удома.
Я хочу, щоб повернули наші території. Наш Крим. Луганськ. Донецьк. Маріуполь. Наші села, міста, області.
Хочу, щоб люди перестали гинути.
Хочу, щоб ми просто могли жити.
Але війна триває.
Кажуть, що не будуть бити по мирному населенню. Але тисячі будинків і квартир зруйновані. Ракети влучають у багатоповерхівки, де живуть звичайні люди. Влучають у великі будівлі, офіси, підприємства. Я вже не кажу про інфраструктуру.
Не кажу про дні й тижні без світла.
Не кожен може дозволити собі купити генератор, акумулятор чи EcoFlow. Не кожен може просто взяти й знайти на це гроші. Але людям доводиться витрачати останні кошти, брати кредити, шукати будь-які способи вижити без електрики.
Бо як жити цілий день без світла?
Телефон сів. Холодильник розморозився. Вода тече по підлозі. Продукти псуються.
І все це через те, що десь зруйнували підстанцію.
Навіщо?
Я розумію, що під час війни Україна теж завдає ударів по військових цілях. Ми не можемо просто терпіти, коли нас атакують.
Це схоже на булінг у школі.
Уяви: весь клас, а може, й уся школа, тебе не любить. Тебе ображають, б’ють, принижують, сміються з тебе. А ти вже не знаєш, що робити.
І тоді хтось за тебе заступається. Хтось допомагає тобі.
Приблизно так я це відчуваю.
Є велика країна, яка напала на нас. Вона атакує, руйнує, забирає життя.
А ми намагаємося захищатися.
Коли довго нічого не прилітає по місту, мені іноді навіть стає страшно.
Я думаю: «Чому так тихо? Значить, вони щось готують».
І тоді краще вже почути один вибух удень, ніж цілу ніч лежати без сну й думати: «Зараз прилетить. Зараз бахне».
Ти чуєш, як над будинком летить «шахед».
Він дзижчить. Летить низько — іноді здається, що буквально за кілька десятків метрів над землею. Пролітає над вулицею, над будинками.
І ти не знаєш, куди він летить.
Може, це справжній ударний дрон. А може, це дрон, який використовують, щоб відволікати ППО.
Але звідки нам знати це в ту саму секунду?
Ми можемо зрозуміти лише потім.
А ці кілька хвилин ти сидиш у страху. Тремтиш. Не знаєш, що робити.
Ти думаєш:
«Коли ми помремо? Зараз? Чи колись у старості — у 60, 70, 80 років?»
Я хочу померти від старості.
А не від ракети.
Не від «шахеда».
Не від вибуху.
Я не розумію, навіщо їм ми.
Навіщо їм наша маленька Україна?
Україна, яка хотіла просто жити. Розвиватися. Процвітати. Бути мирною, дружньою, щирою країною.
Ми не просили війни.
Ми просто хотіли жити.
Жити у своїх містах.
Прокидатися від будильника, а не від вибухів.
Боятися запізнитися до школи, а не боятися, що ракета впаде поруч.
Гуляти з друзями й тваринами, а не рахувати вибухи.
Знати, що завтра буде просто завтра.
Не чекати удару.
Не здригатися від гучного звуку.
Не думати щосекунди: «А раптом зараз?»
Я хочу, щоб мої коти й собаки більше не тремтіли від страху.
Хочу, щоб діти не знали, як звучить сирена.
Хочу, щоб люди перестали боятися за своїх рідних.
Хочу, щоб наші полонені повернулися додому.
Хочу, щоб наші міста відбудували.
Хочу, щоб Крим, Луганськ, Донецьк, Маріуполь та всі наші міста й села знову були домом.
Я хочу просто миру.
Не тому, що мені байдуже.
А тому, що мені болить.
Болить за людей.
За тварин.
За дітей.
За тих, хто чекає своїх рідних.
За тих, хто зараз сидить в укриттях.
За тих, хто захищає нашу країну.
За тих, кого вже немає.
Ми — незалежна Україна.
І ми просто хочемо жити.<br>Сидоренко Марина В'ячеславівна
