Спека настигла нас вже не вперше.
В серпні ще дихати здавалось легше.
Цей райський сад, в якого ми вклали все своє серце.
Яблука і вишні, перестиглі груші оманою зводили нас на гірше.
Моє кохання стало до тебе сильніше.
Серце битися стало все частіше і частіше.
Я дивлюсь на тебе, більше ніж тоді коли зустрілись ми уперше.
Твоє волосся, ми лежимо у полі, ти моє чар зілля від неволі.
Розпростертими руками і ногами по землі, на небі рахуємо зірки.
І здавалось вабити мене ще будеш довго ти.
Заборонений плід набирався соку, червоніючи високо на гілці.
«Мила подивись, як високо росте!».
Крикнув я, голосніше щоб почула лише вона.
Лиш вона, в моїм серці була, бідкалась вона така одна.
Ми все ближче підбиралися до дерева, стовбур був міцний, вдарила по ньому моя рука.
З гілки яблуко перестигле впало, під ноги покотилось.
Яблуко червоне, вже давно висіло, «мабуть воно смакове?» подумав я.
Схопивши із землі, дивлячись в її зіниці, вкусив я, поглинаючись в неї все сильніше.
В мить в очах у нього потемніло, зляг на землю очі встромилися до Бога.
Лиш вона, бігла довколо нього сумна.
Забули скоріш за все, ніскільки ж помилку допустили вони.
Були вигнані з раю, на віки вічні, та любов їх не згасає.<br>Демʼяна Дама
